Известный блоггер и пресс-офицер написала книгу о любви на войне

Экс-пресс-офицер батальона "Донбасс" и полка "Днепр-1" Василиса Трофимович написала книгу с историями любви во время войны. Сейчас девушка собирает средства, чтобы опубликовать произведение.

Об этом она сообщила в своем Facebook.

"Нужна помощь в осуществлении мечты. Завершила свою рукопись с историями любви во время войны. Договорились с еще одним ветераном Шполянским Ильей (артиллерист семьдесят девятой бригады) о том, что его предприятие "Летопись" напечатает эту книгу. Работают в "Летописи" люди с инвалидностью.
На печать книги необходимо около 20-25 000 гривен. То есть если каждый мой подписчик, или друг по фб пришлет хотя бы 5 гривен, книге жить.
Ниже выставляю на ваше усмотрение отрывок из книги. Если интересно читать дальше, давайте попробуем вместе ее напечатать.
Номер карты Привата
5168 7420 2472 2237 - Трофимович Василиса", - пишет девушка.

Ниже публикуем отрывок из книги без изменений.

ДІМ ТАМ, ДЕ ЛЮБОВ

Найскладніше в цій війні довелося саме тим відважним хлопцям, які прийшли захищати та відвойовувати не просто Донецьку чи Луганську область, а саме свій дім. Адже величезний відсоток людей, які приєдналися до добровольчого руху, це саме мешканці Донеччини та Луганщини, які були вимушені йти на війну розуміючи, що можуть вже і не повернутися у рідні домівки. Або через те, що окуповані території не повернуться до складу України, або через те, що їх вщент зруйнує війна.

Знищені обстрілами будинки в зоні бойових дій для пересічного українця — просто кадри в сюжеті вечірніх новин. Але для невеликої, але все ж таки для значної кількості людей — це знищена праця іноді не одного покоління родини. У цих зруйнованих снарядами будинках, які час поступово перетворює на купу побутового та будівельного сміття, ще залишилися сліди колишнього сімейного тепла. Там ще у шафці стоять чашки, з яких пили чай на теплій кухні, розбиті фоторамки з сімейними знімками, колиска, в яку мати вкладала дитину спати, іграшки та книги, телевізор з тріснутим екраном, у який влучила куля. Все це війна поступово перетворить на пил та попіл, який вітром рознесе над териконами та степами Донеччини. Так колись цілком реальне та щасливе життя стає лише спогадом. Спогадом про мир. 

Десятки та сотні людей втратили будинки в Шахтарську, Горлівці, Донецьку, Ясинуватій. І дехто з них вирішив не стояти осторонь. Саме так з’явився легендарний батальйон «Донбас», чи П’ята рота полку «Дніпро-1», та інші добровольчі підрозділи до складу яких входило безліч відважних донеччан. Саме добровольчі, адже на початку війни до лав Збройних сил України не призивали донецьких. Донецькі усе вирішили самі.

Герой цієї історії, як і герої деяких попередніх, — саме такий донецький доброволець. Ім’я та позивний якого з метою безпеки я не розголошуватиму. Адже в Донецьку цілий і неушкоджений ще стоїть його будинок. Куди він мав принести новонароджену донечку. Будинок, у який він вклав частинку душі, але вимушений був полишити його. Адже на відміну від багатьох своїх земляків не збирався жити в окупованому російською армією та терористами місті.

Тож, зібравши речі, він виїхав у Дніпропетровськ і вступив до лав «Донбасу», а потім перейшов до «Дніпра-1» разом із побратимами. Маріуполь, Карлівка, потім Піски. Золотий час наступу українських сил, коли один за одним було визволено десятки населених пунктів. Для донецьких, до речі, складніше за все було знаходитись саме в Пісках. Адже до рідного дому залишалося інколи 7—8 кілометрів. Та їх надії не справдилися.

Усі, хто опинявся в подібній ситуації, вірили, що це ненадовго, що це лише тимчасові незручності. Коли стало зрозумілим, що зачистка та подальше визволення не планується, він вивіз з міста вагітну дружину.

Вивіз і повернувся в Піски. Саме там, під самим Донецьком, за декілька тижнів він зазнав тяжкого поранення, коли разом з командиром роти Володимиром Шиловим група бійців потрапила в засідку. І саме в той час, коли його пораненого везли до шпиталю в Курахове, у мирному прифронтовому Дніпропетровську його дружина народжувала донечку.

Поранення врешті загоїлося. І коли він уперше взяв на руки новонароджену частинку себе, то вкотре зрозумів, заради кого він узяв до рук зброю.

Минулорічні зимові свята він провів на передовій, утримуючи разом із побратимами позиції полку «Дніпро-1», у найскрутніший час, незадовго до падіння донецького аеропорту. Засніжена та заморожена, напівзруйнована місцевість, де не можливо ані зігрітися, ані відпочити, не мала й натяку на новорічні фарби. Лише нічне небо регулярно освічували «салюти» прицільного вогню з боку Донецьку. Та на душі у нього було тепло. Дружина надіслала листа, де написала, що чекає разом із донечкою на його повернення та на повернення миру на нашу землю. У листі вона подякувала йому за те, що мав силу волі та відвагу обрати складний шлях військового. Адже вона чудово розуміє, кого він захищає у першу чергу. 

Так, зараз вони живуть в орендованій квартирі, але його дитина народжена не в окупації, а у вільному Дніпропетровську, у серці українського патріотизму та добровольчого руху, у східній фортеці нашої держави. А нам лишається тільки сподіватися, що усі ті, хто втратив через війну свої домівки, обов’язково повернуться у них, або отримають нові.
Так, війна здатна зруйнувати будинки, здатна забрати життя, але їй не під силу зруйнувати подружнє кохання.