Днепр на Днепре: каким видят Днепропетровск жители Западной Украины
Считается, что жители Западных областей довольно предвзято относятся к центру и востоку Украины и в частности к нашему родному Днепропетровску. Журналисты из Ивано-Франковска решили развенчать этот миф, побывав в гостях у города на Днепре. Далее приводится текст в оригинале, чтобы максимально точно передать чувства и переживания автора.
Дніпропетровськ — багата, стражденна і чарівна земля. Це — не суцільний гігантський завод із сірими людьми-коліщатками, це — колиска українства і волелюбності, праці і боротьби.
«Вікнам» трапилася чудова нагода познайомитися з багатогранним та маловідомим для нас, «західняків», краєм — Дніпропетровщиною. У рамках проекту «Від Сходу до Заходу» журналісти побували на батьківщині козацтва та промисловості, «петриківки» і половецьких баб, височенних будівель і радянських найменувань.
Дорога на Дніпропетровщину неблизька — понад 20 годин потягом і понад тисячу кілометрів. Ще у вагоні дніпропетровці розповіли «Вікнам», що в їхньому місті варто побачити Дніпро. Це не дуже-то розширило уявлення про кінцевий пункт мандрівки, тому залишилося — чекати та спостерігати. Відмінності з’явилися ще напівдорозі до Дніпра (як скорочено називали своє місто наші супутники): за немитим вікном поїзда геть змінилися декорації. Після «Жмеринки» все рідше траплялися чепурні будинки, а далі — ні тобі гір, що видніються в далині, ні суворих лісів, якими так часто пролягає залізничний шлях.
Дніпропетровськ зустрів сірою погодою та дрібним дощем. О шостій ранку всі, як ті сонні мухи, мовчки переставляли ногами, а таксисти ласо дивилися на новоприбулих. Та «Вікна» не шукали легких шляхів і поспішили на маршрутку. О, своїми цінами на проїзд Дніпро точно здивував: ми ремствуємо проти чотирьох гривень, а тут — цілих шість. Хоча, звісно, і розмірами міста Західної України поступаються цьому гіганту. На території Дніпропетровщини може вміститися 72 500 таких держав, як Ватикан! Мої попутники мали рацію: перше, що привертає увагу, — це Дніпро. Воно як море, тільки десь кілометрів зо три в ширину, і там, далеко, видніється його другий берег. Купатися в такому, певно, дуже страшно, але милуватися ним — одне задоволення. Місто ж з першого погляду «дводушне»: будинки, що тонуть у сірій пелені дощів, — новомодні і височенні, а поряд — типово радянські.
Втім, враження радянськості і сірості Дніпропетровщини зруйнувалося уже за кілька годин, адже наступним пунктом нашої подорожі була знаменита Петриківка. Тут нас зустріли хлібом-сіллю, а на добавок — ще й заспівали. «Файна дівка Петриківка» — справжній витвір мистецтва. Малювання — у генах тутешніх мешканців: у кожній хаті живуть майстри-художники, а квітами прикрашений навіть паркан завдовжки 120 метрів! Творча та типово українська атмосфера зворушує до глибини душі. Здається, ніби ти завітав у знайому Гуцульщину — тільки не вишиту, а розфарбовану.
«КАРІ ОЧІ, ЧОРНІ БРОВИ — ФАЙНА ДІВКА. У НАМИСТІ КАЛИНОВІМ ПЕТРИКІВКА…»
Петриківський розпис — перлина не лише українського мистецтва, а й світового: у 2013 року його внесли до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Розпис став першим українським об’єктом, удостоєним такого статусу.
Петриківка — поселення козаків. Її, ймовірно, заснував останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Звідси й назва села. За підрахунками науковців, петриківському розпису вже 300 років. Придумали його звичайні жінки, бажаючи прикрасити свою оселю. Однак — ідею подали чоловіки. Оскільки Дніпропетровщина — край козацький, а козаки найбільше цінують зброю, то вона має бути не тільки влучною та зручною, а ще й красивою. Жінки і собі пригледілися — а тоді вже завдяки їхнім вмілим рукам звичайні селянські хатини перетворилися на витвори мистецтва. Користувалися майстрині тим, що завжди з собою, — пальцем. Та це не є особливістю «петриківки», адже таким способом малюють й інші. А от унікальною рисою техніки петриківського розпису є спеціальні інструменти — «рогозинка» і «кошачка». Власне, сама назва останнього говорить за себе: це пензлик з котячої шерсті. Він дає неповторний мазок. Щоб зробити такий пензлик, треба відстригти невеличкий жмуток шерсті в домашнього улюбленця, бажано — якнайтоншої.
Головними героїнями «петриківки» є квіти, зокрема, цибулька, яка зображена на логотипі Петриківки. Ще одна героїня — «кучерявка» у різних варіаціях. Це — фантастичні квіти. А починалося ж все із настінного розпису, адже малювали те, що тішило око довкола, наприклад, рослин, півнів, птахів, а згодом навіть людей.
Ми звично вважаємо чорний колір необхідним атрибутом «петриківки», та це не так. Насправді, більш характерним є білий колір, адже «петриківка» народжувалася на стіні сільської хати. Первинним було також дерево або папір. Чорний фон — це ознака фабрики петриківського розпису «Дружба», що працювала у селі з 1958 році.
Загалом, фарби, як і інструменти, мають природне походження — майстрині добували веселкові кольори із трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим чином.
Опісля знайомства з історією «петриківки», ми відвідали ще й дитсадок «Сонечко». Дітки потішили своїми танцями та піснями, а ще — провели для нас, дорослих, майстер-клас із розпису. «Калину будем малювати «відтиском пальчика», а квіти — «подовженим мазком», — сказали вони хором. З нагоди Великодня журналісти розфарбовували писанки, де уже було виведено основні деталі. На словах це здається набагато легше, а от зробити акуратну калинку чи вишукану «цибульку» нам вдалося не найкраще. Старанно відтискаючи пальцем червоні грона і домальовуючи «кошачкою» фантастичні квіти, ми зрозуміли: «петриківка» — це таки мистецтво, і ним тутешні діти володіють пречудово, як і їхні батьки, бабці, прабабці…
КОЗАКАМ “НОСОГРІЙКА” — ДЛЯ ЛІКУВАННЯ, А ЧУБ — ЩОБ У РАЙ ПОТРАПИТИ
Далі наш маршрут привів до справжньої маленької Батьківщини козаків — села Гречино. Цікаво, що із восьми існуючих колись Запорозьких Січей, п’ять — було розташовано на Дніпропетровщині. Більша частина територій Січей похована під водосховищами, що свідчить про систематичне знищення нашої історії. Але у Гречино і досі проживають нащадки козаків: воно складається з кількох хуторів - куточків села, за якими закріпилися певні козачі імена, що й стали назвами. Етно-хутір, який відвідали ми, - «Козацька Січ», він розташований у Галушківці, є тут і Проданівка, і Ганзівка, і Дутчино.
На етно-хуторі нас зустріли за давнім українським звичаєм — хлібом-сіллю. Однак увійти туди можна було лише по-козацьки — випити трав’яної самогонки з шаблі. І, звісно, закусити огірком. Зрештою, у таку холоднечу, то нас і зігріло, і повеселило. Відчайдухи хлопці-козаки впевнено гарцювали на конях, показуючи свою майстерність. І хоча коням, як і нам, вочевидь, була не до вподоби така похмура погода, вони повозили і всіх охочих. Опісля тутешній козак Роман Ламза продемонстрував, що таке козацький край. Також власник етно-хутору розповів про зброю й обереги запорожців, зокрема, про люльку — «носогрійку», святиню та лікувальницю.
Виявляється, козаки не вживали тютюну і не вмирали від різних хвороб, хіба що від ран. А лікувалися славні запорожці інгаляцією та ароматерапією, просто кажучи — зібраними в степу травами. Часом люлька допомагала і в бою: якщо козаки нападали на ворога вночі, то набивали свої «носогрійки» полином та звіробоєм, а це — поліпшує зір. Галушківський козак розповів і про те, чому ж українці славимося любов’ю до сала. А річ у тому, що під час набігів на наші землі турки і татари грабували господарства українців, втім, свиней вони не чіпали, бо віра не дозволяє. Тож, нашим предкам залишалося їсти свинину, передусім — сало. Самі ж січовики харчувалися просто — кашами й травами.
Не менш цікава історія і про знамениті «оселедці» козаків, що зараз знову у моді. Насправді, не кожному на Січі дозволялося носити чуба, треба було досягнути певного статусу чи заслужити повагу у побратимів. Власне, козаки ніколи і не називали «чуби» «оселедцями». Для чого ж січовикам треба був той чуб? За однією з версій, вони були дуже віруючими людьми. Відповідно, козаки вважали, що за вбивства навіть ворогів все одно потрапиш до пекла. Але тут у пригоді мав ставати чуб — саме за нього Бог міг витягнути грішну душу козака до раю. Що й казати, винахідливості нам точно не позичати!
СИНАГОГА ЗА ШІСТЬ МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ І КОЛЬОРОВІ ЗАВОДИ
Після натхненної мандрівки славними місцями України і візитівками Дніпропетровщини, ми повернулися у місто. Там встигли відвідати взірець іншої культури, досить поширеної у цьому краю — єврейської. Екскурсія культурно-діловим центром «Менора» познайомила нас із традиціями євреїв, там ми зустріли і представників цієї спільноти. Власне, «Менора» з єврейської перекладається як «семисвічник», тому і сам комплекс складається із семи будівель — від 7- до 22-поверхових. Загальна площа центру — 50 тисяч квадратних метрів. Гості можуть тут зупиняться під час шабату (сьомий день тижня, в який Тора наказує утримуватися від роботи. — Авт.), а у меню ресторану є кошерні страви (їжа, дозволена згідно з іудейським віровченням. — Авт.). У «Менорі» ми побували в синагозі, напівзруйновану будівлю якої відновила єврейська община за шість мільйонів доларів.
Наступного дня «Вікна» у касках та жилетках познайомилися із Дніпропетровськом промисловим, а саме — відвідали перший завод, побудований «з нуля» за часи незалежної України. «Інтерпайп сталь» — найбільший електросталеплавильний комплекс у Європі та СНД. Тут металобрухт перетворюють у сталь, яку продають для створення інших виробів. Завод вирізняється своєю барвистістю та інноваційними технологіями. Прикметна ознака - застосування арт-інсталяцій у самій споруді «Інтерпайп сталі». Кольорові «вікна» - «вогняні візерунки» на фасадах заводу, «сонце» на висоті 60-ти метрів, яке видно чи не з усіх куточків Дніпропетровська, «тунель часу» — усе це нова філософія металургії ХХІ століття. Зауважимо, що підприємство належить Віктору Пінчуку, втім, воно намагається вдихнути друге життя у розвиток промисловості України, за що варто віддати їм належне.
БАБИ-ЧОЛОВІКИ — З ГОЛОВНИМ УБОРОМ
Не можна уявити Дніпропетровськ без славнозвісних половецьких баб, колекцію яких зібрав видатний мешканець міста Дмитро Яворницький. Музей його імені — один з найстаріших та найцікавіших в Україні.
Зараз у Дніпропетровську зберігається понад 70 екземплярів кам’яних баб. «Баба» (з наголосом на другому складі. — Авт.) з тюркської означає «пращур». Серед статуй є як чоловіки, так і жінки. Відмінність у тому, що баби-чоловіки на голові мають якийсь убір, а представниці прекрасної статі — химерні зачіски.
Та найбільше пам’ятників Дніпра присвячені Другій Світовій війні. Зрештою, місто втратило безліч своїх синів та дочок під час форсування Дніпра у 43-ьому. Що засмучує — то назви вулиць та проспектів. Адже, крім возвеличення героїв, не обійшлося і без «ленінів-марксів» і тому подібних. Власне, і в Голодомор близько 75% усіх померлих були жителями Дніпропетровщини. Не забуваймо, що 100% тутешніх земель — чорноземи, тому місцеві люди не лише промисловці, але і хлібороби.
Дніпропетровськ — багата, стражденна і чарівна земля. Це — не суцільний гігантський завод із сірими людьми-коліщатками, це — колиска українства і волелюбності, праці і боротьби. Стереотипи зруйновано, а прогулянка найдовшою у Європі 30-кілометровою Набережною вздовж могутнього Дніпра запам’ятається надовго. Відкриваймо Україну наново!
