"Ми здобули тут дах": як працює перший в Україні соціальний гуртожиток для переселенців у Дніпрі

Перший в Україні гуртожиток для переселенців відкрився у Дніпрі у квітні 2023 року, повідомляє Дніпровська панорама з посіланням на "Наше місто". Вже с першого дня повномасштабного військового вторгнення Маріуполь потерпав від обстрілів рашистів. Ракетні удари вбивали десятки мирних городян, руйнували будинки. В більшості маріупольці переїхали до нашого міста та розповіли журналистам «НМ» свої страшні та водночас чудові історії порятунку.

Приїжджайте, отримайте ключі від кімнати

Ще півтора роки тому у маріупольців Наталії Нижник та її сина Тимофія було все гаразд. Вони жили в затишному зеленому місті, за багатьма парками та відом на море.

Наталля розповідає:

Маріуполь - чудове місто. Було… Стільки зелені, парків. А ще море. Моря нам не вистачає. Ми ж морські люди.
Але все це у минулому.  До лютневого ранку 2022 року, коли молода мама почула страшенні вибухи. Тоді здавалося, що справжня війна ще не зовсім накрила Маріуполь, що буде як і у 2014 році. Але цього разу усе виявилося набагато страшнішим. І Наталя з сином вирішила переїхати до мами, у безпечніше, як їй здавалося, місце – ближче до «Азовсталі».
До маминого приватного будинку на Торговій прилетіло трохи пізніше - 17 березня 2022-го. Так, що від будинку залишилися одні руїни.

Наталя Нижник згадує:

Я готувала обід і раптом щось упало мені на голову. Перед очима все почорніло. Почула голос сина. Він мене кликав, а потім заплакав. Мама жила у великому  будинку на чотирьох господарів. Прилетіло на бік сусідів. Рухнув дах. Чоловік десять загинули. А я в істериці говорю мамі: «Дивися, дах впав, а жодне скло не розбилося!» Дітей діставали з-під завалів. Вони, звичайно, страшенно перелякалися. Мій Тіма теж.

Потім діти спали три дні. Випробування, які випали на долю 8-річного Тіми, не кожен дорослий витримає. Адже він - дитина з аутизмом.

Наталля зазначає:

Моєму синові особливо складно. Намагаємося хоча б прийти до того, що було. Лікар каже: «Має відновитися». Але коли? Поки дитина закрилася. Адже він так цікавився машинками, пазлами, головоломками. Справжній хлопчик.

Щоб усе стало, як і раніше, потрібні заняття. Кожне з ніх – крихітний крок до звичного життя. Маленьке диво. Вся історія порятунку мами з сином – низка таких маленьких чудес.

Вижити в маріупольському пеклі - вже диво, Каже Наталля:

Я, правда, дивом вижила. Усі будинки на Торговій обстріляли і від них взагалі мало що лишилося. А наша сторона будинку вціліла. Диво, що нас врятували та вивезли у більш-менш безпечне місце. Потім якимсь чудом знайшлася колишня свекруха. Мама моєї подруги допомогла зв'язатися з нею. Зателефонували.

Зателефонувати в розбитому ворогом Маріуполі теж було непросто. Зв'язок працював дуже нестабільно. І, звичайно, справжнім дивом можна вважати, що Наталі та Тимофію вдалося покинути Маріуполь, який став смертельно небезпечним, і переїхати в Дніпро.

Наталя Нижник ділиться:

Через телеграм-канал "Я - Маріуполь" на удачу подала заявку на поселення в цьому гуртожитку. Щиро кажучи, не вірила, що її задовольнять. Думала, що це для літніх чи багатодітних сімей. А тут я одна з дитиною. Але за тиждень мені подзвонили і сказали: «Приїжджайте, отримайте ключі від кімнати».

Тепер Наталя із сином живе у відносно спокійному Дніпрі, але сподівається, що якось повернеться до рідного Маріуполя. Та знову побачить море.

Третій син народиться вже у Дніпрі

У Віталія та Яни Кіз двоє синів. 24 лютого 2022-го війна розбудила молодих батьків о п'ятій ранку.

Віталій згадує:

Рано-вранці пролунав вибух. Рвонуло за кілька кварталів від нашого будинку. Дружина прокинулася, почала плакати. Діти спали. Ми зрозуміли, що почалися військові дії і все ж таки сподівалися, що великої війни не буде. Але з кожним днем небезпека ставала все очевиднішою. Неподалік від нас була військова частина, звідти стріляли з гаубиці. Приходила відповідь. Старший син дуже боявся. Не хотів вилазити з-під ліжка. І ми були змушені залишити будинок.

Декілька днів сім'я прожила в церкві на лівому березі Маріуполя. Спочатку там було більш-менш спокійно. Але в душі не вгамовувалась тривога.

Голова сімейства продовжує розповідь:

Ми люди віруючі і сподівалися, що Бог якось проведе нас, збереже та врятує. Так і вийшло. До церкви ракети та снаряди не потрапляли. Але Яні було дуже страшно, не так за себе, як за дітей. Вирішили виїхати. А невдовзі після нашого від'їзду вогнем накрило й церкву.

Виїхати із міста під постійними обстрілами було проблематично. Але залишатися і ризикувати як власним життям та й життям синів було неможливо.

Як згадує Віталій:

Виїжджали на одному мікроавтобусі. Моя сім'я, батьки, родина сестри. Їхали під обстрілами. Минули останній блокпост і вже за межами міста побачили, як під'їжджають окупанти. Дуже шкода, що не могли попередити наших хлопців. Їх оточували.

Оселилися в Іживцях Чернівецької області. Жити там і можливо, і комфортно. Але знайти роботу у селищі з населенням у 3000 осіб не так просто.

Маріуполець каже:

Я за фахом зварювальник. Тому і вирішили перебратися до великого міста, де знайти роботу реальніше. Від знайомих дізналися, що можна відправити через телеграм-канал заявку на поселення у соціальному гуртожитку у Дніпрі.

Сьогодні сім'я живе тут. Віталій Кіз впевнений, що роботу у Дніпрі він обов'язково знайде, і тоді жити стане легше. Тим більше, що скоро буде поповнення: родина чекає на третю дитину.

Яна розповідає:

У нас двоє синів Сергій та Артем. І, звісно, на початку повномасштабної війни мені за них було дуже тривожно. Зараз чекаю на третю дитину. Сказали, що син буде. Дуже хочеться, щоб у наших дітей та у нас все було добре. Щоб настав мир, і ми повернулися до рідного Маріуполя. Там залишилися моя мама та дядько.

Подібні надії в кожній з 35 сімей, які проживають у соціальному гуртожитку для маріупольців. Адже хоч би як чудово не було в гостях, а вдома все-таки краще.

Це лише початок – буде ще два

Сьогодні маріупольці, які дивом вирвалися з пекла, почуваються в відносній безпеці. Вони безкоштовно проживають у комфортних кімнатах: у кожній є необхідні меблі та побутова техніка, враховані елементи доступності. Звісно, це не рідні стіни, але після стільки випробувань, люди раді, що стали мешканцями першого в країні соціального гуртожитку для переселенців.
Відкрився він у квітні цього року. Це пілотний проект та результат спільної роботи мерій Маріуполя та Дніпра, Донецької військової адміністрації, держави та донорської допомоги партнерів.

Надія Астаніна тимчасово виконує обов'язки директора гуртожитку:

Насамперед, це була необхідність. Адже люди лишилися без даху над головою. Ідея соціального гуртожитку належить Вадиму Бойченку, міському голові Маріуполя. Йому запропонували гуртожиток у Дніпрі. Взяли в оренду один із вузівських гуртожитків, зробили ремонт та відкрилися. Сьогодні у нас мешкають 35 сімей. Звичайно, це неможливо було б зробити без підтримки Офісу президента, Міністерства освіти, Донецької ОВА, міського голови Дніпра Бориса Філатова. Допомогли також  уряд Франції, Міжнародна організація з міграції, Фонд Ріната Ахметова, Гуманітарна місія «Проліска».

У майбутньому спільними зусиллями дніпровської та маріупольської влади у Дніпрі планується відкрити ще два соціальні гуртожитки.

Також ми писали У Дніпрі військовий пенсіонер зібрав винищувач F-16, на який так чекають у ЗСУ (відео)