Студентка з Харкова рятує у Дніпрі рідних людей з Бахмута

У Дніпро переїхало чимало вимушених переселенців з Бахмута. Студентка Харківського національного університету Юлія Олейникова стала координатором фонду «Бахмутська діаспора», який надав допомогу більш ніж 30 тисячам українців, які постраждали від війни». Що довелося пережити цій тендітній дівчині, повідомляє Дніпровська панорама, посилаючись на сайт "Наше місто".

Велика війна почалася прямо на очах дівчини.

Сама я родом із Бахмута і вранці 24 лютого 2022 року вирішила відвідати батьків, – розповідає Юлія. – За п'ять хвилин до виїзду з Харкова зателефонувала татові, хоча ніколи так рано йому не дзвонила. А тут щось тьохнуло. Треба поговорити! Батько каже: «З боку Краматорська якісь вибухи. Щоправда, далеко». Я заспокоюю: «Не хвилюйся. Все буде добре". Та й поїхала. І десь під Балаклією ворожий снаряд потрапляє до військового складу. Жахливий вибух. Все це відбувається на очах. Читаю новини – зв'язок ще працював – і розумію: «Почалася війна!».

Вже під Ізюмом машину, в якій їхала студентка, зупинили на блокпості та попросили повертатися до Харкова. Повернулися. А Харків уже лихоманило.

Приїхали, приблизно, о дев'ятій ранку, - продовжує дівчина. – У місті метушня. Люди з речами в метро проштовхуються. Ніхто не розуміє, що відбувається. Паніка! Але я ще встигла на блаблакар. Як з’ясувалось, останній. Тут на трасі біля автобуса лопається колесо. Машин поблизу немає. Інтернету теж. Тільки лунають вибухи. Простояли на узбіччі години чотири, поки нам нарешті допомогли. Дісталися лише Слов'янська, звідки мене батьки забрали до Бахмута.

Тут, у Бахмуті Юлі та її батькам на якийсь час здалося, що це ще несправжня війна. Ну і що, що вибухи будять по ночах і ворожі снаряди руйнують будинки? Адже це не щодня відбувається. Не всюди. Погримить-погримить війна та заспокоїться. І не сьогодні так завтра, не завтра так післязавтра все закінчиться!

Ситуація тільки розпалювалася, - зазначає Юля. – Снаряди потрапляли все ближче та ближче. Стало зрозуміло – треба їхати. Але мама з татом – ніяк не хотіли. Ледве вдалося їх умовити, і ми з тяжким серцем переїхали до Дніпра, де у нас є далекі родичі.

У Дніпрі Юля не мала ні знайомих, ані роботи. Що робити? Якось дівчина знайшла оголошення про те, що потрібні волонтери. І вона відгукнулася на заклик - допомагати людям.

Спочатку це був фонд «Бахмутська діаспора», потім «Східноукраїнська діаспора», – розповідає Юлія Олейникова. – Потрібно було шукати зарубіжних донорів, отримувати, сортувати та видавати людям гуманітарну допомогу. Коли почала працювати, наслухалася стільки страшних історій.

Одна з таких розповідей особливо вразила волонтерку. У Ніни, переселенки з Бахмута, не залишилося ні житла, ані документів. Ворожий снаряд вщент зруйнував будинок, убив чоловіка літньої жінки. У перші дні великої війни загинув старший син. Молодший також воював, але потрапив у полон і незабаром його не стало.

Жахлива історія, – констатує Юля. - Жінка втратила все. Коли молодшого сина поранило, вона збирала йому гроші на операцію. Потім він був у полонені і все закінчилося. Кінець сподіванням. Ми допомагали Ніні чим тільки могли. Вона надіслала мені листа-подяку, який закінчувався так: «Ти мені стала такою близькою. Стала рідною людиною. Не думала, що в чужому місті хтось так піклуватиметься.

Так для самої Юлії кожен такий постраждалий став у чужому місті близькою та рідною людиною.

Нагадаємо, раніше ми писали: Йому було 44: на Дніпропетровщині проводять в останню путь матроса 36-ї окремої бригади морської піхоти