Він тримав руками стелю, щоб вийшли люди. До роботи у Дніпрі після поранення повернувся Володимир Кіяшко

Після кількох місяців лікування Володимир Кіяшко повернувся на улюблену роботу – за кермо міського автобуса у Дніпрі, повідомляє “Дніпровська панорама”.

Важкі травми водій Володимир отримав під час нічного ракетного удару по автопідприємству Дніпра у вересні 2022 року. Тоді загинуло 3 співробітника АТП, ще 3 – були поранені. Також знищено та понівечено понад 150 автобусів.

Коли після поранення приїжджаю на територію підприємства, дивлюся на руїни, згорілі автобуси, які ще не встигли вивезти – то так і не віриться. Більш ніж півроку минуло – і наче не зі мною все це сталося.

Тим не він менш яскраво пам’ятає події тієї ночі. Каже, наступного ранку в нього за графіком мав бути ранній виїзд, тож вирішив заночувати на підприємстві відпочинку. Сам не знає, чому приліг не на своє звичне ліжко, а на сусіднє. Та це врятувало йому життя.

Я не чув вибух. Прокинувся, тому що на мене почав сипатися дах. Встав – навколо все завалено.

Під уламками будівлі опинилося і спальне місце, де він відпочивав зазвичай. Колеги водія згадують: він залишив приміщення останнім – і тоді все обвалилося. 

Коли у мене летіли уламки – я цього навіть не відчув, був у шоці. Бачив кров, поранення, але лише згодом зрозумів, що зі мною сталося. У мене болів бік, але я думав, що це просто забій. А коли вже до лікарні привезли – сказали, що в мене склом перебитий кишечник.

5 операцій, 5 довгих місяців лікування. Підтримка медиків, родини, а також – колег, які допомагали і морально, і матеріально. Володимир отримав групу інвалідності, та для роботи водієм протипоказань не має. Тож коли одужав – одразу повернувся за улюблене кермо міського автобуса.

Відчув радість, що руки пам’ятають. Отримав задоволення від того, що сів та поїхав, бо занудьгував вже без дороги.

За кермом Володимир з 1998-го – починав з того, що возив товари. А 10 років тому прийшов працювати на 73 автобусний маршрут.

До цього я на міських автобусах не працював, це мій перший маршрут. Раніше їздив ним на роботу. Я його знав – він зручний, спокійний. Тож я цілеспрямовано йшов на 73-й. Спочатку було незвично: і за дорогою дивитися, і решту пасажирам давати. Треба було перелаштуватися, перевчитися. Та згодом звик. Зараз їду і душею відпочиваю, немає напруги.

Спілкування з пасажирами теж комфортне, більшість з них – ввічливі та культурні. Коли виходять з автобуса, дякують та бажають гарного дня. Якщо все ж назріває конфлікт – чоловік залишається спокійним: 

Клієнт завжди правий. Скандалити не треба, ти на роботі. Коли влаштовувався, знав умови, тож повинен їх виконувати. Мені подобається моя професія, я ціную свою роботу. А якщо колись щось не сподобалося – тримаю в собі. Прийду додому, з жінкою побалакаю – і легше. Мене ж ніхто не примушував йти працювати водієм автобуса. Моя справа – дивитися на дорогу, бо я відповідаю за людей. Довезти їх з пункту «А» до пункту «Б» без пригод – це для мене головне.

Свою роботу водій продовжує виконувати без остраху і після поранення, автобуси щодня виходять на маршрути Дніпра, а події тієї страшної ночі здаються Володимиру сном, наче це сталося не з ним, не в реальному житті. 

Та у грозу, коли лунає грім, серце чоловіка йокає.

Також раніше ми писали У Дніпрі медики повернули мову та пам'ять військовому після важкого поранення