Батальйон "Госпітальєри" в персоналіях: життя парамедиків на війні (Фото)

На початку серпня мені випало щастя познайомитися і поспілкуватися з добровольцем Яною Зінкевич, котра створила і керує батальйоном парамедиків «Госпітальєри». Цей бат за час своєї діяльності в зоні АТО зусиллями його учасників-добровольців врятував близько 2,5 тисяч бійців, витягши їх пораненими з гарячих точок. Яна неодноразово наголошувала на тому, що бат – це перш за все команда, її хлопці та дівчата, злагоджені організовані дії водночас кількох десятків людей, направлених на те, щоб мінімізувати втрати бійців під час бойових дій з української сторони.

Відважні і витривалі – хто ці люди? Які їхні долі? Чому вони опинилися і як їм живеться на війні та після неї? Відповіді на ці питання я вирішила пошукати серед безпосередніх учасників батальйону та його основного, так би мовити, «кістяку». Виявилося, у кожного з них своя історія і привід далі продовжувати жити війною. Втім є й те, що їх єднає. І це розум, патріотизм, те, що події на Сході України вони називають не інакше як війною, і свідомість того, що балачками Україні не допоможеш стати сильною й прогресивною. Саме у цих людей є чому повчитись, адже вони – справжня еліта нації.

Анна Балакший. Позывной «Багира», уроженка Павлограда.

Деловод добровольческого батальона парамедиков «Госпитальеры», председатель наблюдательного совета в местном благотворительном фонде, руководитель общественной военно-патриотической организации «Хорт».

- В батальоне занимаюсь снабжением и бухгалтерией, организацией его бытовой жизни. С Яной меня познакомила прес-секретарь бата Алиса Котик. В общей сложности, в АТО провела почти полтора года, прошла в том числе Дебальцево.

С началом войны я «заболела» ею. Оставила свой крупный строительный бизнес и стала волонтером. Затем ушла добровольцем в батальон имени Джохара Дудаева. Примечательно то, что до конфликта на Востоке страны мы строили крупные торговые помещения на Донбассе, сейчас все они разрушены и мы оказываем помощь нашим бойцам, которые там воюют. После гибели Исы (Мунаев – прим. автора) в 5 бате пыталась вернуться в мирную жизнь. Пережила сильнейшую депрессию, я не понимала, кто может заменить его как руководитель бата…

Однако, уйти не получилось. ПТСР, наверное. (Посттравматический синдром – прим. автора) На меня тягостно влияет большое скопление людей. Работать в торговле я не смогла, с этим связано мое образование. А в «Госпитальерах» ты будто и дома, и в то же время – на войне. Можно сказать, для меня - это этап перехода в мирную жизнь.

Сейчас я веду довольно активную общественную деятельность, в рамках программы организации «Хорт» мы боремся с коррупцией и наркоторговлей в нашем городе, проводим вышколы, готовимся к его обороне. Все возможно.

Чувство страха? Ну, скорее - тревога. Я фаталист, может, меня спасает это? Помню, мандражило первый раз, когда только ехали на фронт, под аэропорт. Нас остановили и сказали, что за 15 минут до нас обстреляли автобус с людьми.  Тогда единственный раз в этой зоне выпила граммов 30 водки и все прошло. По сей день не возвращался! Что суждено, то и случится! Оглядываться и переживать – не вижу смысла.

УБД (статус «Учасник бойових дій» – прим. автора) у меня нет, хотя его получение со временем планирую. Благо, теперь добровольцы имеют на это право. Сложно сказать, чем займусь после войны, в мирной жизни.

За три роки існування добровольчий батальйон парамедиків «Госпітальєри» вивіз з-під вогню дві з половиною тисячі поранених бійців АТО. Батальйон був заснований 6 липня 2014 року, це сталося після бою за Карлівку. Керівником бату є 21-річна комбат Яна Зінкевич. Добровольці батальйону виїжджають на ротації в гарячі точки та, надаючи першу медичну допомогу пораненим бійцям, вивозять їх у стаціонарні стабілізаційні медичні центри.

Андрій Долик. Позивний «Східний Вовк». Рідне місто – Івано-Франківськ. Радник голови обласної ради з питань соціального захисту та медичного забезпечення учасників АТО. Ініціатор та голова обласної спілки учасників АТО, співавтор проекту щодо надання добровольцям статусу учасника бойових дій, парамедик, громадський діяч.

Революція, на мій погляд, попереду і вона може бути стрімкішою і ще більш жорсткою, ніж попередні. Адже революція мала би призвести до покращення і позитивних рушійних змін у суспільстві. В той же час, ні кумовство, ні корупцію ми наразі не прибрали. Те, за що стояв Майдан, - на сьогоднішній день не зроблено нічого або практично нічого.

Свідомість тих, хто робив попередні українські новітні революції 2004 та 2014 років, так чи інакше, вихована на пострадянській риториці. Втім, динаміка зміни свідомості народу все ж є і це прорив. А отже, сьогоденні підлітки, з якими правильно працюють патріотично налаштовані організації на кшталт «Пласту», усвідомлять як повну органіку та неподільність на інші смисли той факт, що Україна таки незалежна і то не просто помпезні слова для гучних свят, а життєвий принцип. Ми нічого нікому не винні і маємо право жити так, як вважаємо за потрібне. Молодь, для якої совок - то загалом міфічна штука, підніметься і відстоїть право нації на самостійність, а ми наразі створюємо підгрунтя для того. Ось чим ми зараз займаємось. Окрім того, в результаті подій в Україні за останні три роки вишиванка стала світовим трендом – також позитив!

У 2014-2015 рр я був мобілізований до 26 артилерійскої бригади. Пройшов Амвросіївку, Степанівку, Благодатне, Савур-Могилу, Іловайськ, закінчив службу у Волновасі, після чого був демобілізований. Наразі активно займаюся громадською діяльністю.   

До війни працював водієм у Москві та Ростові. В 2014 незаконно перетнув кордон і повернувся в Україну. Перетнути кордон офіційно страшився, до мене дійшли чутки, що українські прикордонники рвали паспорти українців, які прагли повернення в Україну. В данний момент часу знаходжуся у федеральному розшуку в РФ за участь у збройному конфлікті на Сході України.

Працюю водієм-парамедиком в обласному центрі екстренної допомоги, а під час відпустки завжди тут, в «Госпітальєрах». Окрім того, ми у Франківську будуємо реабілітаційний центр. Роботи вистачає, втім поїздка на ротацію – це своєрідна перезагрузка. Без цього ніби відчуваю ломку. Думаю це і є так званий посттравматичний синдром.

Говорити про ПТСР можна довго, проявляється він у кожного по-різному і в різний час: через рік, через три, через п’ять. Проблема в тому, що часто на вирішення цього питання не вистачає державного фінансування. Втім, за минулий рік державою було виділено 52 млн грн на програму реабілітації, в результаті чого їх банально вкрали. Всі три реабілітаційні центри, створені у Франківську – збудовані і утримуються коштом волонтерів. Це організації «З любов’ю в серці» в Косівському районі, «Творча Криївка» в Криворівні, та «Бандерівський схрон» біля Франківська.

В цьому році область заклала в бюджет 500 тис грн для фінансування нових проектів, направлених на реабілітацію бійців. Конкурс цих проектів щойно стартував.

За час війни через батальйон «Госпітальєри» пройшло близько п'ятиста чоловік. Зараз в баті близько тьохста добровольців. Основну частину складають 55 бійців, що постійно їздять на ротації на передову або допомагають на базі, що знаходиться в Павлограді. Оперативний резерв складає ще 200 чоловік, вони розташовані в найближчих областях.

Аліса Котик. Рідне місто – Івано-Франківськ. Доброволець, блогер, прес-секретар та парамедик добровольчого батальйону «Госпітальєри», колишній піар-менеджер гурту «Скрябін». 

До Майдану жила в Києві, працювала в шоу-бізнесі. Війна почалася з волонтерства, коли Івано-Франківські активісти і Центр Екстреної медицини й медицини катастроф готували на фронт медичний батальйон «Гіпократ». Згодом всі «гіпократівці» вступили до лав «Госпітальєрів». До сих пір люди, яких готував Франківськ, є серед Госпітальєрів, а багато хто з них несуть службу в ЗСУ. Під час передачі двох переобладнаних швидких і особового складу, ми познайомилися з Яною і відтак стартувала наша співпраця, а пізніше й особиста дружба з цією неймовірною дівчиною-комбатом. В моєму житті то був знаковий період, саме тоді я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, познайомила його з Яною, тепер він теж у складі Госпітальєрів. Перші наші ротації припали на один час, тільки він був в Авдіївці, а я - в Широкіно.

Військовий вишкіл особисто я, перекладач і піарник, пройшла у 2016 році. Інструктори, що вже відбули масу ротацій, ділилися власним досвідом. Після – мала місце співбесіда з Яною, далі – випробувальна ротація з досвідченим медиком. Так готують «Госпітальєрів».

Сьогодні я допомогаю Яні, супроводжуючи її у всіх поїздках країною та на фронт. Зараз її здоров’я більш менш дозволяє їздити у відрядження. Тож активно працюємо. Окрім того, займаюся інформаційним висвітленням життя бату. Піарник Яні не потрібен. Вона створює десятки інформ-приводів на день і є символом та прикладом силу духу для багатьох - навіть для чоловіків. Я знаю, що вона встане на ноги, в цьому немає сумнівів, з огляду на її наполегливість.

Вважаю за необхідність проводити зустрічі з людьми в тих містах країни, де ми буваємо. Людям варто доносити правду про війну, яка ще може тривати не один рік. Навіть якщо вона переросте в заморожений конфлікт, вона не припиниться для нашого покоління – ми мусимо боротися з самими собою за якісний ріст нашого суспільства.

Квазіпатріотизм для мене – це коли люди вчасно почули, що пахне грошима, тож треба заробляти на темах, суміжних з війною, і бажано робити це у вишитій сорочці. Це настільки цинічно і жахливо, що від думок про те захворіти можна!

Щоби стати «Госпітальєром» треба спершу відчути певний дух. А загалом, наш бат має елітних учасників, у нас є і депутати міських рад, і студенти Гарварду, і люди з трьома вищими освітами.

Страх в гарячих точках? Відчуваєш хіба що потім. В момент імпульсивної дії не думаєш – просто робиш, те що мусиш, бо знаєш, хлопці вірять в тебе. Це парадоксально. Можливо, усе так через адреналін, втім це працює.

Заганяти реабілітацію в психо-неврологічні лікарні – лячно. Хлопцям простіше спілкуватися з тими, хто має суміжний чи такий самий досвід, як і вони. Тому я отримую додаткову освіту клінічного психолога: я живу війною з 2014, розуміюче це, бійці, що повернулись, готові розкриватись.

Якщо на штурмову операцію потрібні додаткові сили медиків, збираються додаткові команди «Госпітальєрів». Зазвичай з однієї операції вивозять 10-15 поранених силами кількох авто та 10-12 медиків.

Олена. Киянка. Позивний «Атеїст». Парамедик «Госпітальєрів» 

Для мене все почалося з Майдану. Після нього я пішла в секретаріат Дмитра Яроша, в політичне крило. Потім зрозуміла, що це не моє і вирушила на війну. Оскільки дівчат мало куди беруть, я пішла в медбатальйон «Госпітальєри». Тут і перебуваю з лиспотаду 2014 року.

Ніхто тоді нічого не вмів і не знав. Втім, всі всього навчилися. Жили на базі. Іноземні лікарі саме там розказали нам про тактичну медицину. Після цих тактичних курсів опинилася на передовій.

Страх? Я з тих, хто вважає за більш доречне дію, ніж тривалі роздуми над нею. Замість боятися, варто щось робити. Боятися можна потім і вдома. Навіщо я пішла на війну? Як і всі, щоб захистити свою країну, щоб жити у ній було краще.

Мені легко бути в баті, оскільки вдома мене не тримає власна сім’я, кіт чи вазони.

Часто зтикаєюся з нерозумінням навколишнього середовища, мовляв, ти ж дівчина, мусиш вийти заміж, навіщо ти воюєш, повоювала і досить. Навіщо тобі це потрібно? Подібне не надто приємно чути. Добре, що є подруги, які розуміють.

З дитячого садочка вишиваю хрестиком. Зараз використовую в роботах бісер. Іноді вишиваю на замовлення волонтерів: українську національну символіку, ікони. Для себе шию ескізи картин Густава Клімта, Рембрандта, Ван Гога.

Після війни, можливо, займуся популяризацією ідей чистого довкілля. Мені це близько. Цікавлюся ресторанним бізнесом.

Спілкувалася Ольга Смірнова