З перших днів на захисті країни: історія матері з Дніпра, яка втратила свого сина

Вже зовсім скоро 14 травня, в Україні в цей день відзначають чудове свято, яке присвячене найважливішій людині в житті кожного з нас – матері. На жаль, у багатьох матерів їх дітей забрала страшна війна, розв'язана російською владою вже понад рік тому.  

За цей час хтось був позбавлений свого житла, комусь довелося залишати рідний край у пошуках життя, яке хоча б віддалено мало б нагадати мирні часи, ну а в когось російські нелюди відібрали найцінніше – близьких людей. Сьогодні свою історію кореспонденту Дніпровської панорами розповіла Олена Любезна, син якої пішов захищати Батьківщину з першого дня військового вторгнення та героїчно загинув, але у наших серцях житиме вічно. 

Олена Любезна — психолог та мати трьох синів, яких виховала справжніми чоловіками. Наймолодшому Петру 12 років, але він вже розуміє, що таке відповідальність та мужність, багато в чому йому зрозуміти це допоміг старший брат – Павло. На жаль, йому занадто рано судилося пізнати гіркоту його втрати.

Олена виховувала Павла суворо, але з любов'ю, вклавши найважливіші якості: мужність, силу волі, сміливість і водночас доброту та турботу. Проте певну рису в нього було закладено з самого дитинства – підвищене почуття справедливості. З наймолодших років хлопець не міг переносити непорядності, через що мамі неодноразово доводилося приходити до школи на виклики директора, через те, що на той момент ще зовсім маленький Паша заступився за дівчинку чи друга і поліз у бійку.

Павло не боявся, що його опонент міг бути більшим і сильнішим фізично. Якщо він бачив, що комусь потрібна допомога,- тієї ж миті ставав на захист. Таким він залишився до останнього подиху.

Ще у 2014 році, коли окупанти почали обстрілювати Донецьку та Луганську області, Павло вже мав намір піти відстоювати гідність своєї держави, проте тоді йому було лише 17 років і, враховуючи це, він пішов здобувати освіту. Після коледжу Павло Любезний пішов служити в армію за контрактом. Служив він з 2017 по 2020 роки. 

Війна. Початок. «Ти не розумієш! Я по-іншому не можу»

24 лютого 2022 року розпочався для сім'ї Любезних, як і для багатьох українців: страх, біль, нерозуміння.

За словами Олени, її старший син Павло з самого ранку 24 лютого висловив своє бажання піти воювати. Повідомивши про це на роботі, одразу ж зібрався до військкомату. 

Мама, розуміючи всі ризики, щосили намагалася не пустити сина на фронт, проте рішення було прийнято, його було не зупинити.

«Пам’ятаю цей день, як вчора, тоді я йому кажу: «сину, ну не треба йти, ти там можеш загинути, якщо ти будеш потрібен, тобі надішлють повістку» на що він відповів, що все це розуміє і не може чекати: «ти не розумієш я по-іншому не можу», - додав він.

В якийсь момент я здалася і кажу: «ну добре, зібрався йти -  йди, але ключі від воріт я тобі не дам» і відібрала гроші, щоб він не поїхав. А він просто перестрибнув через браму і пішов пішки. Прийшов додому о 10-й вечора, зі словами, що завтра з речами його чекають у військкоматі».

Подробиці з фронту

Павло Любезний, 1997 року народження, служив у 53-й окремій механізованій бригаді. Позивний «Люба»

Найважчі спогади, яким він встиг поділитися із сім'єю, були перші дні війни, згадує, як бігли мостом, а слідом за ними їхали танки противника, не помічаючи ні живих, ні мертвих людей у себе на шляху.

З його розповіді: «Біжимо з хлопцями мостом, а за ними йдуть російські танки, та я тільки бачу, як збоку падають люди та снаряди. Дивлюся - сидить чоловік. У нього повністю відірвана рука з самого плеча, і я його хапаю, але він махає головою, мовляв, не треба мене брати. Біжу далі, хапаю пацана, він каже, що не може йти, я дивлюся, а він весь у крові, а вона не зупиняється, я його тягну і раптом розумію, що він вже загинув».

Спогади з Волновахи:

«Там була моторошна м'ясорубка. Я ніколи не бачив такого. Нас привезли на поле бою, ми вивантажилися, а там гул такий стоїть, гіркота пороху настільки вітає в повітрі, що важко дихати. Дивлюся нагору, а все у вогні, наче саме небо горить»

Шанс побачиться із сином 

Павло дзвонив матері щодня, проте в один день дзвінка не було, що змусило сім'ю здригнутися від жаху, проте наступного дня він подзвонив та повідомив, що знаходиться у Дніпрі, а якщо конкретніше, то у Дніпропетровській міській поліклініці № 6. Потрапив воїн туди з контузією.

«Це було десь 15 березня, і ми на ранок усією родиною бігли до лікарні. Коли я його вперше побачила, я від нього шарахнулася, тому що, коли він йшов — це був 25-річний пацан, а коли я з ним побачилася в лікарні, у нього погляд був старший, ніж у мого чоловіка, і це минуло лише кілька тижнів. Він став взагалі небагатослівним, тобто він у мене такий «болтун» був, що не можна було його переслухати, а тут навпаки слово не витягнеш», - згадує Олена Любезна.

Контузія

Отримав контузію Павло у Волновасі. Тоді його товариші по службі попросили розвідати обстановку і залізти на багатоповерхову будівлю, щоб подивитися чи немає поблизу ворожої військової техніки і самих окупантів. Він виконав прохання і в той момент, коли помітив російський танк — пролунав постріл. Потрапили по будівлі, де він знаходився.

«Я розплющую очі і думаю, отже ще поживемо. Потім дивлюся поряд, а тут лежить плюшевий ведмедик», - розповів Павло матері.

Згодом воїн прив'язав цього ведмедика до свого бронежилета як талісман і ніколи не знімав. 

Війна для нього закінчилася

Павло Любезний востаннє вийшов на зв'язок із рідними 19 червня. За словами матері бійця складалося враження, нібито він прощався.

"У мене було таке відчуття, що він щось знав, нібито прощався». Павло повідомив, що було сформовано ударну бригаду, що вони йдуть на завдання. Він  \тоді сказав наступні слова: «Мамо, я не знаю, де я з'явлюсь, у яких списках ти мене знайдеш, я тебе дуже люблю».

Того дня ми багато з ним розмовляли. Він і з батьком поговорив, і з братами.

З наступного дня я почала йому щодня писати: писала йому двадцятого, двадцять першого, писала двадцять другого червня. А потім написала аж двадцять четвертого, чомусь я саме 23 червня нічого не надіслала. 23 червня я відчула, наче у мене в душі порожнеча, було відчуття, ніби ниточка обірвалась. У мене не було ні тривоги, ні стресу, і мене це налякало. А ось з двадцять четвертого в мене почалася паніка"

23 червня 2022 року Павло Любезний загинув. Сталося це у Волноваському районі Донецької області між селами Павлівка та Єгорівка. Того злощасного дня загинуло 8 захисників з їх підрозділу. Бомба прилетіла до бліндажа, де вони знаходилися.

Список хлопців, що загинули того дня:

Любезний Павло 
Сулім Владислав 
Бугаєвський Олександр
Іванов Владислав 
Бєлкін Роман
Рош Олександр
Малевіч Олексій

Майже усім хлопцям не було й 30, лише одному було 46 років, а наймолодшому 22. 

Вічна пам'ять. Герої не вмирають…

Звістка про смерть

«Дізналася я, що він загинув 27 червня. Тоді я працювала у жіночому монастирі. Мені зателефонували з військкомату. Чоловік зателефонував, представився, уточнив мої дані. Сказав, що хоче приїхати поговорити про мого сина. І тут я відключилася. Далі я не пам'ятаю, що він казав. Я просто почала запитувати: навіщо ви їдете? Що ви хочете мені сказати? Про що ви хочете зі мною поговорити? На що той відповів, що приїде та все розповість. Я пам'ятаю, що почала кричати в телефон: не треба до мене їхати.

Після того, як він поклав слухавку у мене таке відчуття було, як земля з-під ніг пішла. Я, мабуть, почала кричати, бо люди повибігали. Потім мене черниці підхопили і кудись потягли.

Я була в монастирі і просто молилася за нього. І, мабуть, це дало мені сили вийти до цього військового і почути те, що він сказав.

Мені здається, що на той момент сам Господь мене на руках ніс. Тому що, напевно, сама б я не йшла точно. Він підійшов і каже, "у мене для вас дуже сумна новина" і взяв мене за голову притиснув до себе. Далі я почула найстрашніші слова у моєму житті».

Біль втрати

«Спочатку була моторошна ненависть і злість. Мені було важливо хто винен. Хто винен, що припустив те, що загинула моя дитина. Спочатку люта злість була на Росію, у мене було таке почуття, що там немає людей, одні звіри. Потім я переключилася на українське військове командування, і я злилася  так само однаково, як і на Росію. Потім прийшов здоровий глузд. Згодом все одно розумієш, хто є ворогом насправді. 

Потім я звинувачувала, взагалі весь світ, ось увесь світ був винен у тому що він припустив, що загинув мій син, а потім я посварилася з Богом, бо мені здалося, що він мене покинув. Він мене зрадив, тому що я так сильно молилася, і так сильно просила зберегти свого сина, а Бог не зберіг, і я злилася, а потім я звинувачувала себе. Я прямо пірнула на  дно страшного і руйнівного почуття провини і  прямо звинувачувала себе, що я недолюбила, недообіймала, недоцілувала.

Перші 40 днів я тільки плакала і мені ніякий психолог не міг би допомогти взагалі. Десь за два з половиною місяці я пішла до своїх колег, і з того моменту почала ходити до психологів стабільно.

Дякую дітям! Завдяки ним я вибралася, зачепившись за них. Потім за чоловіка, а потім вже за себе. І ось вже від себе потихеньку відштовхнулася, намагаючись концентруватися на своїх почуттях, наприклад, чи хочу я їсти, а чи смачно мені? Якого кольору це? А чи подобається це мені?» 

Поради від психолога та просто жінки, яка на своєму досвіді пройшла через страшну втрату  

«Перше і основне правило - це в жодному разі не можна блокувати свої почуття: треба дозволити собі виплакати, дозволити ненавидіти, звинувачувати, злитися. Ми можемо відволіктися і втекти в роботу, але ці почуття нікуди не діваються, вони закупорюються і залишаються в тілі, а потім минає рік чи два - і ми виявляємо інфаркт або цукровий діабет, або взагалі рак. Іншими словами, коли фізичне тіло починає витісняти почуття, формується блок, який потім виходить різними хворобами.

Тому перші 40 днів я навіть настійно рекомендувала б плакати. Стільки скільки хочеться і не стримуватись абсолютно. І якщо хочеться кричати, то треба кричати, якщо хочеться злитися, то злитися.

Потім я б рекомендувала психологів, тому що це все дуже важкі почуття для того, щоб їх випустити самому, навіть сказала б – це нереально зробити . Для цього і є ось такі люди, що допомагають коректно прожити ці почуття. І ось цей супровід допомагає впоратися і прожити, не залишитися в тому стані, щоб в результаті знову вийти в ресурс та хоч трохи на сходинку вище піднятися від цього болю і трішки від нього відштовхнутися».

Читайте також: На Дніпропетровщині провели в останню путь Євгена Білоуса, який загинув у бою поблизу Мар'їнки